Сьогодні святкує свій день народження видатний портовик, докер-механізатор, бригадир, ударник 11-ї п’ятирічки, кращий докер-механізатор Чорноморського морського пароплавства (ЧМП), Ветеран праці порту «Южний», Почесний працівник морського і річкового транспорту України Віктор Миколайович Семко.

Усім своїм життям, своєю відданою, довголітньою та сумлінною працею на благо рідного підприємства Віктор Миколайович є взірецем людини, яка, не зважаючи на неймовірні труднощі в роботі, прагне робити свою працю досконало. Важливо, що це прагнення було високо оцінено і керівництвом порту, і ЧМП, і Державним департаментом морського і річкового транспорту, і президентом України.

Народився Віктор Миколайович 8 липня 1952 року в сім’ї колгоспників: батько, Микола Устинович, на возі доставляв молоко з молочної ферми до Коблева, а матуся, Євгенія Григорівна, працювала на полях.

В мальовничому невеличкому приморському селі, яке має назву Морське, що в Березанському районі Миколаївської області, звичайно, всі жителі були, свого роду, «моряками», багато хто тоді займався рибним промислом. Не дивно, що Віктор, одразу після закінчення середньої школи, подався до Миколаївської морехідки за своєю мрією. Після закінчення, за розподілом потрапив в Білгород-Дністровський порт та працював рядовим матросом на землесосі «Урал-3».

1970-й рік. В Одесі епідемія холери. Віктор сам пішов до воєнкомату, звідки його направили на службу у будбат в місто Юхнов Калузької області. Прослужив там 2 роки і повернувся до сонячної Одеси.

Згадуючи події того часу Віктор Миколайович розповідав: «Коли прийшов час демобілізації, я переїхав до Одеси, де у свій час працював на суконній фабриці. Але тяга до моря переважила, незабаром я влаштувався докером в Одеський порт. У нас в бригаді працювали фахівці, відряджені з порту «Южний», де тоді для них не було необхідного обсягу робіт. Саме вони, повертаючись з відрядження, умовили мене перейти працювати до них…».

Так, у 1981 році Семко В.М. влаштувався в порт «Южний» докером-механізатором вантажного району. І з того часу морський порт «Южний» став його невід’ємною частиною, його долею та щастям і ніколи з ним не розлучався, йдучи впевнено нога в ногу в майбутнє, розвиваючись, досягаючи своєю нелегкою сумлінною працею високих результатів і показників.

Віктор Миколайович розповідав: «Якось, відряджений до Одеського порту, я потрапив в свою першу бригаду. Мушу зазначити, що колектив у нас склався дружний, згуртований. Так, що відчував я себе там не відрядженим, а повноправним членом. Коли ж прийшов час повертатися в Южний, начальник виробничого району Микола Веретельников ніяк не хотів мене відпускати, наполегливо умовляв: «Вітя, залишайся у нас. Адже ти тут фактично свій».

Віктор Миколайович повернувся в порт «Южний» у свою бригаду №104, бригадиром якої тоді був Анатолій Ткачук. Він брав безпосередню участь в монтажі кранового обладнання на другому районі, допомагав будівельникам з ПСО №6, коли в порт приходив землесос. Тоді Віктор Миколайович, згадавши перші кроки своєї трудової діяльності, працюючи матросом на такому ж снаряді в Білгород-Дністровському порту, вправно керував тим, що йому доручали. Він був, насправді, на всі руки майстер.

За 30 років роботи в порту «Южний» Віктору Миколайовичу присвоєно спеціальність водія автонавантажувача та 15 кваліфікацій: кранівник портальних кранів, кранівник ПК «ГАНЦ», «Кондор» та мостового крану; докер-механізатор 3-го(двічі), 2-го та 1-го класів; машиніст вагоноперекидача, водій ковшового навантажувача та слюсарь з ремонту та обслуговування перевантажувальних машин (ВЗП) 2-го, 3-го (двічі) та 4-го розрядів.

У трудовому колективі Віктора Миколайовича поважали за високий професіоналізм і вміння завжди знаходити з людьми спільну мову. А це дуже важливо, особливо, коли 19 років поспіль він очолював бригаду докерів. Тут не тільки вміння знаходити спільну мову, але й вміти швидко приймати рішення, бути впевненим в собі і в своїй бригаді, а ще витривалість, врівноваженість, відповідальність, цілеспрямованість та комунікабельність. Всі ці якості виховувалися у Віктора Миколайовича в роботі поступово, крок за кроком.

За час роботи в порту Ветеран встиг побувати в службових відрядженнях в українських портах і за кордоном: в Марсельському порту, Гамбурзькому, в портах Барселони, Туреччини, у Сінгапурі і Еміратах. І звідусіль привозив до рідного порту, як придбаний позитивний досвід, так і похвальні відгуки про власну старанність та сумлінність в роботі.

Йому, разом з бригадою, теж доводилося приймати у себе фахівців рідного профілю з Іллічівського і Маріупольського портів, з якими його бригада охоче ділилася професійними секретами, напрацьованими за багато років тяжкої, але дуже цікавої роботи.

Така людина не могла бути не помічена. Його самовіддана праця була високо оцінена, про що свідчать численні Почесні грамоти, Подяки та премії. А також:

– Знак «Ударник 11-й пятилетки»(1986);
– Звання «Кращий докер-механізатор ЧМП» (травень, липень 1987);
– Почесна грамота Міністерства морського флоту СРСР (1987);
– Почесна грамота ЧМП (1987);
– Занесений на Дошку пошани (1987);
– Орден «За заслуги» – ІІІ ступеня (1999);
– Почесна грамота ДДМРТУ(1996);
– Звання «Ветеран праці порту «Южний»(1996);
-Нагрудний знак «Почесний працівник морського і річкового транспорту України»(2008)

Найвищу нагороду Віктор Семко отримав від президента України — Орден «За заслуги» ІІІ-го ступеня. Віктор Миколайович згадує: «Цей Орден я отримував в Києві куди прибув у складі групи, яку очолював тодішній начальник ДП «МТП «Южний» Володимир Григорович Іванов, який також був нагороджений таким же Орденом, але ступенем вище. Хочу сказати, що в трудовому колективі морського підприємства Володимир Григорович користувався заслуженою повагою і авторитетом. Він дійсно був освіченим, мудрим, досвідченим керівником, який завжди міг знайти вихід з будь-якої ситуації, що склалася, ніколи не пасував перед труднощами, виявляв справжню турботу про кожного працівника порту. У нього було чому повчитися».

Зараз Віктор Миколайович перебуває на заслуженому відпочинку, але в порту продовжують працювати члени його сім’ї: дочка Наталя та зять Сергій, який продовжує естафету, прийняту від тестя. За прикладом діда вирішив пов’язати свою долю з морем і старший онук Віктор, який навчається Одеському національному морському університеті (ОНМУ).

А Віктор Миколайович, як і раніше, закоханий у море, обов’язково здійснює прогулянки по морському берегу, вдихаючи солоний вітер моря, відчуваючи себе в рідній стихії.

PS: У статті використані матеріали газети «Новини Южного», архівні документи музею історії порту та інтерв’ю з героєм статті.