Всі знають Володимира Григоровича як головного інженера Одеського морського порту, начальника порту “Южний”, президента Асоціації морських портів України. Але мало хто знає, через що прийшлося пройти йому, щоб стати тим, хто залишився в нашій пам’яті на довгі роки.

Володимир Григорович народився 25 травня 1937 року в місті Одеса.

Його дідусь був «площадочник», перевозив людей на пласкому візку, запряженому кіньми. А прадід – токар за професією, працював на господаря. Родоводу батька, Григорія Михайловича, Володимир не знав, він вихованець дитячого будинку, загинув під час Великої Вітчизняної війни в 1944 році. Мати Ніна Тихонівна, теж була військовозобов’язаною, пройшла війну в госпіталях. Її демобілізували тільки в 1949 році. Жили вони на Молдованці вдвох з бабусею, яка його виховала.

Щоб прокормити онука в той важкий час, бабуся багато працювала. У вільний час шукала можливості отоварювати продовольчі картки. Онук не обтяжував себе шкільними заняттями, часто був наданий сам собі, більшість часу проводів на вулиці.

Тодішнє повоєнне покоління хлопчаків рано дорослішали і часто самостійно розпоряджалися своєю долею. Незалежним характером відрізнявся з раннього дитинства і Володимир, який прийняв тверде рішення піти з четвертого класу середньої школи.

На щастя, Володя зустрів знайомого хлопця, який похвалився, що вступив до Одеської школи музичних вихованців Радянської Армії, там вчать грати на різних музичних інструментах, видають курсантську форму «з лампасами» і годують гарячими обідами. Від такої перспективи у голодного і напівроздягненого хлопчика перехопило подих, і Вовка вирішив спробувати щастя.

В один із днів, не попередивши бабусю, босоніж та полуроздягнений, він відправився до провулку Тираспольської і Ковальської «записуватися» в курсанти. Секретар-лейтенант виявився однофамільцем і, мабуть, пожалівши хлопчиська, відвів його до начальника школи. Той відразу поставив «претендента» біля піаніно і став перевіряти його здатності до музики. Про музику Володя не мав жодного уявлення, навіть не знав, що таке філармонія. Але зумів правильно відбивати ритм і повторювати за викладачем звуки. І тоді Володю прийняли в школу, яку юний Володимир Іванов закінчив з відзнакою, отримавши професію кларнетиста-духовика.

Як же йому було важко спочатку! Без будь-якої підготовки, не маючи досвіду в музичній грамоті, поняття в музиці – на нулі. Але бажання бути не гірше інших, бажання довести собі та усім, що прийняли його не дарма, хлопчаче самолюбство змушувало його трудитися до знесилення. Скільки треба було Володі, від народження непосидливому, змушувати себе багато разів повторювати різні музичні вправи та гамми! А чого тільки стоїло сольфеджіо? Вміння по звуку визначати ноти, їх розмір, паузи, та все це записувати на нотний стан давалося з великим трудом. Але ця величезна робота принесла свої плоди. Коли справа доходила до відкритих концертів, його кларнет звучав все мелодійніше та впевненіше.

Віддушиною від тяжкої праці був футбол, який став його улюбленим заняттям. Увесь свій вільний час після занять музикою він проводив на футбольному полі. На одній з таких ігор Володя потрапив у поле зору тренерів спортивного клубу ОДО та згодом став виступати в дитячій команді у першості міста. З великим бажанням ходив він на тренування та ігри, від руху і боротьби за м’яч він отримував задоволення. Тут його успіхи були відразу помітними.

Мешкання і навчання у напіввійськовому закладі привчали вихованців до дисципліни, порядку та акуратності. Тут навчили цінити час і відповідально відноситися до справ. Володимир Григорович вважав, що саме в ті роки навчання сформувався його характер як особистості.

Після чотирьох років навчання в школі військово-музичних вихованців 14-річного Володю Іванова та його товариша трубача Валю Федорцова за успіхи направили на підготовчі курси диригентів військових оркестрів в Москву.

Шістнадцятирічними підлітками, будучи вже цілком дорослими і самостійними людьми, вони повернулися в рідну Одесу та влаштувалися на роботу в духовий оркестр Одеського зенітного училища та паралельно вступили в вечірню школу робочої молоді № 15, яка була розташована між п’ятою та шостою станціями Великого Фонтану, де зараз Міжнародний гуманітарний університет.

Три роки в роботі та навчанні пройшли непомітно.
І ось на руках атестат про середню освіту та досвід роботи в музичному колективі. Що ще треба молодому хлопцю, який має затребувану в усі часи професію музиканта?

Але хлопцю не дає спокою почуття незадоволення собою, він розуміє, що вища освіта може стати для нього фундаментом, на якому можна будувати своє майбутнє життя. Який інститут вибрати? Де вчитися жителю приморського міста, одеситу?

Так, в 1956 році Володимир вступив до Одеського вищого інженерно-морського училища на електромеханічний факультет.

Але доля не відступала і по кроках вела Володимира до свого призначення. Він знову несподівано зустрів свого товариша, який умовив його віднести документи в «водний» інститут, аргументувавши тим, що у водників прекрасний естрадний оркестр та одна з кращих в студентській першості футбольна команда. Робота в порту теж пов’язана з морем.

Його прийняли в ОІІМФ без іспитів з оцінками, які він отримав при вступних іспитах до вищої морехідки. Володимир перейшов на вечірнє відділення судно-механічного факультету, оскільки зачислення на стаціонар вже було закінчено. Який інститут відмовиться від професійного музиканта та класного спортсмена, коли художня самодіяльність та спорт були предметом особливої гордості любого інституту?

Вже через рік Володимир перейшов на стаціонар гідротехнічного факультету.
Студентське життя затягнуло Володимира повністю. Часу катастрофічно не вистачало. Вдень – лекції, після них – тренування та репетиції в оркестрі, вечорами – робота. Але йому відвідування лекцій було достатньо для здачі сесій. До того ж, треба було заробляти гроші, щоб гідно жити. Володя вечорами грав в оркестрі, змінив свій кларнет на популярний в той час саксофон. Він так полюбив саксофон, що був згоден грати всюди, куди його запрошували. Популярність його як джазового музиканта швидко зростала у місті. На вечори відпочинку у Водному стороннім неможливо було пройти, але любителі джазу знаходили можливість послухати та потанцювати під студентський оркестр, в якому він був солістом. Незабаром Володимир очолив оркестр Палацу моряків, де зібралася команда з студентів Водного, в той час вони багато гастролювали.

Працювали в колективі зі своїми мініатюрами Віктор Ільченко та Михайло Жванецький. В якості конферансьє був тоді Роман Карцев. Також були в них цікаві вокалісти. Всі концертні майданчики міста з задоволенням приймали цей творчий колектив не тільки в Одесі.

Володимира неодноразово запрошували до Одеської кіностудії записати партію саксофона до музики у фільмах. Особливо йому запам’яталася робота з Андрієм Ешпаєм. Популярність його як музиканта зростала серед колег-музикантів та любителів джазу. Все це дозволяло Володимиру добре заробляти і достойно утримувати сім’ю.

Але був ще футбол, в якому Володимир став би професіоналом, якби приділяв більше часу. Він грав за свій вуз і за колектив фізкультури одного з підприємств. Він навчився розподіляти своє життя спочатку по часах, потім по хвилинах. Все це йому дуже допомогло в майбутньому. Але все ж таки були і накладки і треба було вибирати: йти на репетицію студентського оркестру чи на футбол за інститут. Приходилося чимось жертвувати. Одного разу Володимира визвав до себе ректор: «Ти себе заганяєш в кут, визнач свої пріоритети». Прийшлося залишити футбол.

Життя нас завжди випробовує на відданість та віру в своє призначення.

Це відбувалося влітку 1959 року. Виявляється, на Іванова “поклав око”, перебуваючи в той час на гастролях в Одесі, один з відомих прибалтійських оркестрів, якому вкрай знадобився саксофоніст-альтист. Влаштували прослуховування, на яке прийшло дуже багато саксофоністів, а вибрали з усіх його – Володю, зарахували в штат і навіть залишили “підйомні”.

Прийнятий саксофоніст повинен був дотримати необхідні формальності, пов’язані з припиненням навчання в інституті, і наздогнати свій новий колектив десь на маршруті. Так би все і сталося, якби не зовсім випадкова зустріч в тролейбусі №3 з чарівною дівчиною, яка їхала на Ланжерон. Доленосна зустріч!

Юна красуня на ім’я Людмила, яка виявилася студенткою того ж інституту, буквально вразила Володимира, який збирався на гастролі.

Все стало на свої місця: “підйомні” з вибаченнями були відправлені адміністратору оркестру, а Іванов продовжив заняття в інституті та заняття музикою в межах рідного міста.

Минуло ще трохи часу, і в Палаці культури працівників промкооперації – бази нещодавно створеного Одеського молодіжного естрадного ансамблю, де лідером групи саксофонів був Володимир, відбулося грандіозне весілля цих красивих молодих людей. З тих пір вони ніколи не розлучалися.

Відповідальність завжди була основною рисою характеру Володимира Григоровича. Створивши сім’ю, він розумів, що на його плечі ляже турбота про дружину. Він серйозно взявся за навчання, тому що професія музиканта здавалася Людмилі легковажною. Вона надавала перевагу професіям, які дозволяють твердо стояти на ногах та бути впевненим в майбутньому, тож професія портовика вселяла більше довіри.

Володимир Григорович успішно закінчив інститут та за розподілом був направлений в Іллічівський МТП, але за проханням дирекції Палацу моряків був переведений в Одеський порт майстром.

Музика поступово відходила на другий план, а на перше місце виходила отримана професія. Володимир Григорович дуже зацікавився роботою, став по-особливому її відчувати. Спілкування з досвідченими фахівцями, такими як О.К. Томас, В.І. Золотарьов, О.А. Амбарян та іншими допомагали йому виділяти головне, але враховувати дрібниці.

Шлях від майстра дільниці до головного інженера Одеського порту зайняв 16 років життя. Ніхто ніколи не вів його за руку і не саджав в крісла, все ставалося по мірі накопичення досвіду та знань.

В 1975 році Володимира Іванова викликали у відділ кадрів та запропонували перше відрядження, будувати порт в Сомалі. Через два роки з тією ж метою відрядили його в арабську республіку Ємен, як досвідченого гідротехніка та який здатний спілкуватися з місцевими мешканцями.

Після відрядження Володимиру Іванову запропонували посаду головного інженера Одеського порту.

За період роботи Володимира Григоровича головним інженером в Одеському МТП було збудовано два причали та почалися роботи з розширення Карантинного молу до моря для влаштування складських майданів. Реконструкція причалів 1, 2, 13, 14 Платонівського молу, будівництво вокзалу на Новому молу, а також реконструкція критих складів під морвокзалом. Реконструйований перший причал нафтогавані, збудована перша черга станції очистки баластних вод.

Коли йому несподівано запропонували очолити морський порт “Южний”, Іванов відмовлявся. Йому дуже подобалася його робота, яка вже була налагоджена, і не хотілося оставляти підприємство, де вже відпрацював 25 років. Але начальник Чорноморського пароплавства Станіслав Олександрович Лук’янченко переконав Володимира Іванова поїхати з ним подивитися об’єкт. Порт Южний вразив його розмахом будівництва і тим, що в прилеглих селах було багато дітей. Це й стало головною причиною його згоди, він побачив перспективу. Так, в 1984 році Володимир Григорович Іванов був призначений начальником порту Южний в самий розпал будівництва.

За 21 рік роботи в порту «Южний» Володимир Григорович продовжив і примножив успіхи першого начальника порту Леоніда Васильовича Вальчука. Було продовжено будівництво комплексів другого вантажного району, введена в експлуатацію вся інфраструктура порту на східному березі Аджалицького лиману, робота якої дозволила порту зайняти відоме місце серед портів України. Збудовано більше 2000 п. метрів причальних споруд, збудована й організована експлуатаційна діяльність порту, створено колектив професіоналів і портових робітників – більше 3000 працівників. Зрощені об’єми вантажного оберту від 500 тис. до 20 млн тонн.

Крім того, для портовиків у місті Южне було збудовано 13 житлових будинків, гуртожиток на 608 місць, середня школа на 1568 учнів, два дитячих садочки на 320 місць в кожному, спортивний комплекс з плавальним басейном, санаторій-профілакторій на 100 місць.

За допомогою порту в місті Южне були збудовані: аптека, хлібозавод, будинок відділення зв’язку, Свято-Введенський православний Храм та багато іншого.

В своій книзі «Порт Южный: Время…События…Люди…» Володимир Григорович написав: «Порт Южний став для мене рідним і близьким. Я не помилюся, якщо скажу, що таким він став і для багатьох тисяч людей, які віддали йому свої найкращі роки. І ніхто не говорить про компенсацію, бо в нас одна компенсація – достойне майбутнє порту».

Володимир Григорович Іванов та Людмила Вікторівна дуже любили музику, мистецтво, спорт, завжди допомагали творчій молоді.

Багато років Володимир Григорович був президентом гандбольного клубу «Портовик» та згодом його почесним президентом. Спортивний клуб – неодноразовий чемпіон України, учасник різних європейських турнірів.
Про роки навчання у Володимира Григоровича залишилися теплі спогади. Його трудова діяльність нерозривно пов’язана з університетом: навчальний заклад виконував для порту Южний науково-дослідні проекти з різних тем портової діяльності, готував кадри для порту.

Володимир Григорович був керівником дипломних проектів випускників, головою державної комісії з захисту дипломів на гідротехнічному факультеті. Завжди підтримував зв’язок з університетом. Сімейну традицію продовжив онук Андрій – випускник факультету управління і економіки, працює на підприємстві за кордоном.

В.Г. Іванов неодноразово обирався депутатом Одеської міської та обласної ради, що є свідченням великої поваги та довіри до нього.

За всі роки трудової діяльності Володимир Григорович був удостоєний цілого ряду нагород:
– Орден «За заслуги» ІІІ, ІІ і І ст. (1997, 1999, 2002);
– Орден «За трудові досягнення» (2000);
– Орден Рівноапостольного князя Володимира ІІ ст. (2003);
– Орден Нестора Літописця (2007);
– «Козацький хрест» (2003, 2005).
Володимиру Григоровичу присвоєні звання:
– Академік Академії транспорту України (1998);
– Заслужений робітник транспорту УССР (1983);
– Почесний робітник Морського флоту СРСР (1981);
– Почесний громадянин міста Южне (1999);
– Почесний професор Одеського морського національного університету (2007);
– Заслужений діяч транспорту Транспортної академії наук (2002);
– Почесний робітник морського і річкового транспорту України (2002);
– Почесний робітник транспорту України (2007).

Він має нагороди:
– «За значний внесок в розвиток гандболу в Україні» (2005);
– «За особливий особистий внесок в розвиток Кузбасу» (2002);
– Почесний орденський знак і міжнародне признання «За добро» (2003);
– Почесний знак за сприяння органам внутрішніх справ України (1999);
– Почесний знак Одеського міського голови ім. ММ. Маразлі (2004).

Нагороджений медалями:
– Золота медаль «За укріплення миру» (1993);
– «60-річчя звільнення порту Одеса від фашистів»(2006);
– «75 років утворенню Одеський області» (2006);
– «За трудову відзнаку»,
– «За заслуги»;
– «Ветеран праці»;
– «Адмірал флоту Кузнєцов»;
– «300 років Російському флоту»;
– «Маршала Жукова»;
– «50-річчя Перемоги в ВВВ»;
– «ВДНГ» (золота, срібна, бронзова).

В 2009 році Володимиру Григоровичу був вручений почесний знак обласної адміністрації та присвоєно звання «Почесний працівник комітету фізкультури та спорту України».

На честь Володимира Григоровича названа одна з вулиць в нашому місті.
З лютого 2013 року працює найпотужніший та найсучасніший буксир «Володимир Іванов».

Володимир Григорович –особистість в історії порту «Южний» та всієї портової галузі України!

Його життєве кредо: «Без життєвого досвіду, мудрості та любові до людей майбутнє неможливе!».

Він був талановитим керівником, легендарною особистістю, чуйною та уважною людиною.

Варто зазначити, що портовики, які працювали під керівництвом Володимира Григоровича Іванова, до цього дня, згадуючи про колишнього керівника, називають його батьком.