В одному мальовничому селі, що на Вінниччині, народився хлопчик, якого нарекли Дмитром. Його батьки, Пилип Федорович та Ганна Нестеровна, працювали в колгоспі. Дитинство Дмитрика проходило весело та щасливо, як і у всіх дітей в ті часи.

У 1966 році Дмитро, після закінчення середньої школи, вступив до Львівського технікуму електрозв’язку. З того часу і почали відбуватися закономірності, які ми завжди називаємо випадковістю: спеціальність була обрана за порадою батька одного з товаришів і цей вибір став значущим на все подальше життя Дмитра Пилиповича.

З 1969 по 1971роки проходив строкову службу у полку зв’язку. Доля привела Дмитра Пилиповича на роботу до молдавського радіоцентру. Тоді, у часи «холодної війни», саме звідти здійснювалося радянське мовлення 40-ка мовами на весь світ. Там Дмитро Пилипович відповідав за подачу радіомовлення з московської дирекції Держтелерадіо в ефір. На цьому стратегічному об’єкті міжнародного значення він працював 7 років і отримав певний досвід, який дуже йому знадобився в майбутньому. Згодом повернувся до рідної Вінниччини працювати на магістральних мережах зв’язку.

У 1980 році закінчив Одеський електротехнічний інститут зв’язку та отримав спеціальність «Інженер багатоканального електрозв’язку».

Настав 1985 рік. Будівництво морського торгового порту «Южний» в самому розпалі. Підприємству потрібні майстри, спеціалісти з різних сфер діяльності, віддані своїй справі люди. Тоді працівникам порту надавався пакет соціального захисту та найважливішим питанням стало отримання портовиками житла. Дмитро Пилипович приїхав в порт «Южний» влаштуватися на роботу саме з цієї причини, адже тоді в нього було вже двоє дітей. Саме з 1985року і почалася єдина трудова біографія Дмитра Пилиповича Сологуба та морського торгового порту «Южний».

І закрутилося, понеслося по бездоріжжю! Перша посада в порту – старший інженер господарства зв’язку. Як пригадує Дмитро Пилипович, тоді працювалося дуже легко. Молодість, енергійність, запал – все допомагало в роботі.

Час йшов, досвід накопичувався, люди мінялися. У 1992 році Дмитра Пилиповича призначили на посаду заступника начальника господарства зв’язку.

2004 рік став для колектива господарства зв’язку справжнім потрясінням та випробуванням. Передчасно пішли з життя: першопроходець, Ветеран праці порта, засновник, перший начальник господарства зв’язку Василь Васильович Островський та ведучий інженер лінійно-кабельних споруд зв’язку Михайло Холостенко. Деякі ведучі спеціалісти пішли на заслужений відпочинок. Всі ці події спричинили значні зміни у кадровому складі зв’язківців. Колективу зв’язку було непросто, але він з честю вийшов із ситуації, яка склалася. В той роковий рік Дмитро Пилипович Сологуб очолив рідний підрозділ.

Багато прийшлось займатися питаннями переозброєння засобів зв’язку, вести нагляд за будівництвом нових об’єктів. Пізніше зв’язківці стали активними учасниками будівництва 9-11 причалів порту, були розширені мережі зв’язку , прокладені волоконно-оптичні кабельні лінії, телефонізація та радіофікація об’єктів.

Якось в одному з випусків газети «Портовик» за 2009 рік я знайшла інтерв’ю Дмитра Пилиповича і була приємно вражена. Слова йдуть з глибини Душі та від щирого серця: «Те, що я потрапив у порт,- подарунок долі. І робота мені дуже подобається, і колектив завжди був згуртований. Кожен день приносить радість і задоволення. У мене не буває такого, щоб не хотілось йти на роботу, адже кожен день приносить щось нове, отримуєш якийсь новий досвід.

Працюю, як і всі зв’язківці. Не важливо, де ти знаходишся, що ти робиш, у випадку будь-якої несправності повинен, як в армії, по команді все покинути й негайно усувати несправності. Я до такого звик ще під час роботи у союзній мережі, яка обслуговувала урядовий зв’язок. Так само працюють й мої колеги.

Зв’язківці взагалі майже непомітні. На зв’язок коли звертають увагу? Тоді, коли він пропадає. Ось і ми будуємо свою роботу так, аби все працювало, як годинник.»

Йдуть роки, все змінюється, прогрес не стоїть на одному місці. З’являються новітні цифрові технології, нова електроніка. Цифровий зв’язок неможливо порівнювати з аналоговими станціями. Здавалося, що робота зв’язківців набагато полегшала – натиснув кнопку й електроніка все зробила. Проте необхідно було постійно тримати руку на пульсі сучасних технологій, аби вчасно переходити на вищі якісні рівні роботи. Роботи завжди вистачає на тому кінці, де знаходиться абонент.

«Зв’язок повинен працювати, як годинник. Для цього, напевно, потрібен дружній колектив, потрібна команда. Звичайно. Аби колектив був дружній, треба будувати стосунки не на сварках та криках, а на ввічливості та взаємоповазі. У нас працювати взагалі легко, адже люди всі компетентні, всі один одного поважають.

Найголовніше – в жодному разі ніколи не робити підлості, щоб не прийшлося опускати очі. Треба завжди триматися свого слова, нічого не обіцяти просто так. А в роботі людям треба довіряти…Ну й іноді перевіряти, для профілактики. Тут головне, щоб люди відчули повагу до себе, що вони потрібні.

Мені дуже подобається спостерігати за молодими спеціалістами, які до нас приходять. Намагаюсь підказувати щось, обережно направляти. Потім дуже радію, коли бачу фаховий зріст у працівника, в якого я повірив. Молоді зв’язківці приходять звичайними техніками, а стають провідними інженерами.» , – розповідав Дмитро Пилипович.

Професійні якості керівника колектива завжди проявлені в його роботі. Це і високий рівень освіти, виробничого досвіду, і знання відповідної і суміжних професій; широта поглядів, ерудиція, допомога оточуючим та їх навчання. Але особисті якості керівника проявляються лише в стосунках з колективом, в їх взаєминах. Тож високі моральні стандарти, високий рівень внутрішньої культури, чуйність, дбайливість, доброзичливе відношення до людей – ось найцінніші загальнолюдські якості, які дуже складно зберегти на життєвому шляху. Але Дмитро Пилипович завжди залишався яскравим зразком всіх перелічених вище чеснот.

Дуже важливим є той факт, що Дмитро Пилипович являвся активним раціоналізатором все своє життя. Ще з 1972 року він отримував премії за впроваджені раціоналізаторські пропозиції, які мали високий рівень економічного ефекту та фінансовий результат.

За багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомі творчі здобутки Дмитро Пилипович був нагороджений Почесними грамотами, Подяками та грошовими преміями, а також:

  • Знаком «Переможець соцзмагань за 1973 рік»;
  • Звання «Ударник комуністичної праці», 1974;
  • Почесна грамота Міністерства зв’язку СРСР, 1975;
  • Почесною грамотою Одеської обласної державної адміністрації, 2008;
  • Почесною грамотою Державної адміністрації морського і річного транспорту України, 2007.

Дмитро Пилипович працював в порту 29 років, а з 2014року вийшов на заслужений відпочинок і з того часу почалася ще одна нова історія почуттів: «Коли проводиш час з онуками – все одно, що до церкви сходиш. Настає якесь очищення, всі проблеми кудись зникають, заряджаєшся доброю енергетикою, відпочиваєш душею».

Шановний Дмитре Пилиповичу!

Прийміть наші щирі вітання з побажанням міцного богатирського здоров’я, родинного затишку та тепла. Нехай щедрою і доброю залишається Душа, нехай митями щастя і почуттями любові близьких з кожним днем наповнюється Ваше серце! Будьте щасливі!

P.S: В статті були використані
матеріали газет «Портовик»(2009),
«Новини Южного»(2005) та
особисте інтерв’ю з Д.П. Сологубом