Життя окремої людини має сенс лише настільки, наскільки вона допомагає зробити життя інших людей більш гарним і благородним.
               Альберт Ейнштейн

Сьогодні, 21 квітня – 65 річний ювілей у Олексія Лукича Гладушевського. Його богатющий досвід, талант та неймовірне прагнення йти тільки вперед, не зупиняючись на досягнутому, завжди допомагали  йому на життєвій  дорозі. Але мало хто знає, який шлях прийшлося пройти цій успішній, життєрадісній та доброзичливій людині.

Народився Олексій Лукич 21 квітня 1953 року в Казахстані  в Акмолинському таборі дружин зрадників Батьківщини (рос. А. Л. Ж. И. Р.) Це був найбільший радянський табір, один з трьох «островів» «Архіпелагу ГУЛАГ». Батько, Лука Олексійович, та мати, Лідія Іванівна, були репресовані у 1940 році. Це були  роки  масових політичних репресій, що здійснювалися в СРСР в період сталінізму. Там вони тяжко працювали, в неймовірних умовах, в холоді та голоді жили, але знаходили в собі сили народжувати та виховувати дітей. Так, у 1949 році народилася сестра Інна, у 1951 – брат Микола, а у 1953 – Олексій. Батьки Олексія провели в таборах  майже 14 років, і тільки після смерті Сталіна у 1953році, коли була амністія, їх звільнили.  Щастя повернення додому  було затьмарене втратою доньки, яка не витримала тяжких умов табору. Сім’я повернулася в своє рідне Шабо Білгород -Дністровського району Одеської області, де їм судилося провести решту життя, такого трагічного та дуже короткого, бо здоров’я було сильно підірвано роками тяжкої праці в таборі.

В 1956 році відбувся  видатний ХХ з’їзд  КПРС. Головні події, що зробили з’їзд знаменитим, відбулися в останній день роботи, 25 лютого, на закритому вранішньому засіданні. Того дня М. С. Хрущов виступив із закритою доповіддю «О культе личности и его последствиях», яка була присвячена засудженню культу особи Й. В. Сталіна. У ньому була сказана правда про недавнє минуле країни, з перерахуванням численних фактів злочинів другої половини 1930-х — початку 1950-х, провина за які покладалася на Сталіна. У доповіді була також піднята проблема реабілітації партійних і військових діячів, репресованих при Сталіні. В той час батьки Олексія отримали офіційний документ в якому говорилося про реабілітацію жертв політичних репресій – поновлення доброго імені, репутації; визнання особи необґрунтовано притягнутою до кримінальної  відповідальності з політичних, класових, соціальних, національних мотивів повністю. Лідія Іванівна дуже довго зберігала цей документ, читала своїм дітям, розповідала… Але ніколи, ніколи діти не чули від матері нарікань на владу чи на систему…

Життя у таборі дало про себе знати та позначилося на здоров’ї батьків.  В 1966 році, коли Олексію було 13 років, помер батько Лука Олексійович. Лідія Іванівна сама піднімала та вивчала двох синів. Найголовнішим бажанням матері було – дати синам вищу освіту. Брат Микола поступив у інститут народного господарства в Одесі. Але мрії Олексія стати артистом так і не судилося збутися через брак фінансів. Олексій вирішує поступати у Одеський гідрометеорологічний інститут на океонолога. Але в останній день друзі умовили його здати документи у «Водний» (ОІІМФ) на експлуатаційний факультет.

Це був 1970 рік. Рік, який запам’ятався багатьом одеситам та гостям Одеси. В місті спалахнула епідемія холери. Усі дороги, які вели в Одесу та з неї, були перекриті. Олексій вже здав майже всі іспити, крім одного. Треба було обов’язково попасти до інституту! Незважаючи на напружену ситуацію, молодий хлопець не розгубився і все ж таки прорвався крізь «оборону»  і доїхав до Одеси у вантажному вагоні, сховавшись від сторонніх очей. Іспит він здав, але повернутися додому не зміг. Всіх абітурієнтів зібрали в обсервацію  у дитячому садочку і нікуди звідти не випускали аж до кінця вересня, поки не скінчилася епідемія. Це була одна з перших проявів  стійкості характеру та незламної волі молодого хлопця, який спрямовувався в своє майбутнє, немов знав, яка йому випаде доля…

У 1972 році двох братів-студентів накриває нова хвиля іспитів: на 53 році іде з життя їх матуся, Лідія Іванівна. Це було найтяжче випробування в житті Олексія та його брата Миколи. Але треба було жити, йти далі, вчитися удосконалюючи свої знання.

Олексій відмінно вчився, жив у гуртожитку в студентському містечку. Коли в 1973 році студенти проходили практику, отримували перший досвід виходу в море, та за кордон. Але Олексію за кордон не дозволяли через  репресованих батьків, тому практику він проходив на теплоході «Іван Франко».

Йому ще не один раз в житті прийдеться боротися за місце під сонцем, проявляючи силу духу та міцний характер: і підробляти на рятівних станціях на пляжах Затоки та Одеси, щоб допомогти матері, і вивчати англійську мову, хоча в школі вчив французьку, та здати її на відмінно! Але це ще не все, що йому приготувала доля…

В 1974 році Олексій, будучи ще студентом, одружується на дівчині, з якою був знайомий ще з першого класу середньої школи. Та з того часу Олексій Лукич та Галина Михайлівна живуть разом в любові та злагоді вже 44 роки! Єдина і на все життя! Це являється, безумовно, великим прикладом для молоді в наш час! Вони виховали двох чудових синів, до речі, теж випускників «Водного», успішних та талановитих!

А тоді в далекому 75 році, коли тільки народився перший син Олексій,  він, відмінник в навчанні, маючи право вибору щодо розподілу молодих фахівців, стояв перед вирішальним кроком: чи слідувати своїй мрії, працювати в Східному порту на Далекому Сході, чи залишитися в Білгород-Дністровському порту, адже їхати на Далекий Схід з новонародженою дитиною лікарі не радили. А тут ще надійшло запрошення з Інфлоту на роботу в Клайпедський порт. Що робити? Звичайно, залишатися заради дитини.

Олексій влаштувався у Білгород-Дністровський морський торговий порт, в якому пройшов шлях від стажиста стивідора до старшого диспетчера портофлоту.

Сам Олексій Лукич вважає роботу диспетчером у портофлоті доленосною. Влітку 1978 року до диспетчерської портофлоту, де працював Олексій, заглянув один з керівників служб ЧМП. Ця зустріч вирішила подальшу долю Олексія. Це був Озолс Арвід, вони навчалися на одному факультеті в ОІІМФі, але він був на декілька років старше. Арвід розповів Олексію про Новий порт, який будувався у місті Южне, про професійні, матеріальні та житлові перспективи.  Він пропонував Олексію, як молодому, перспективному спеціалісту, влаштуватися в новий порт Южний. Звичайно, Олексій загорівся ідеєю праці в молодому порту. І вже в 1979 році, наказом ЧМП, був переведений в порт Южний де і почалася його нова трудова біографія! Перспективний фахівець, інженер-експлуатаційник, молодий, повний енергії і бажання працювати та розвиватися!

Олексій Лукич був прийнятий на роботу в порт «Южний» Леонідом Васильовичем Вальчуком в диспетчерську порту де працював 10 років, поряд з головним диспетчером Сергієм Матвійовичем Шепелем, грамотним і висококваліфікованим фахівцем морської галузі та просто дуже хорошою людиною. Це були важкі роки становлення порту, організації та налагодження диспетчерської служби, оскільки порт вже приймав газовози в постійному режимі. Для Олексія Лукича цей період роботи став  дуже важливим для розуміння всієї роботи порту, її масштаби.

Але не обійшлося без випробувань: у зв’язку з тим, що не було житла в Южному, Олексій прийняв рішення  залишитися жити в Шабо, до отримання житла.. І він півтора року їздив кожну зміну в порт Южний, та щоб потрапити вчасно на роботу, йому доводилося  вставати в 2.30 ночі та йти на дизельний потяг, а після зміни знов повертатися додому в Шабо. Нарешті у 1980 році адміністрація порту виділила Олексію, як спеціалісту, службову однокімнатну квартиру, куди сім’я з задоволенням переїхала.

1988 рік Олексій Лукич вважає знаменним роком. У квітні він був переведений з посади старшого змінного диспетчера та призначений на посаду начальника перевантажного комплексу хімічних вантажів. А в серпні цього ж року в сім’ї Гладушевських народився другий син Андрій.

За роки роботи в порту «Южний» Олексію Лукичу Гладушевському пощастило працювати з видатними  та легендарними людьми, які залишили значний слід в історії  розвитку порту: з Леонідом Васильовичем Вальчуком , який користувався заслуженим авторитетом і глибокою повагою колективу порту. Портовики, згадують його як керівника, який жив життям колективу, професіонала з державним мисленням і, в той же час, просту, скромну, стриману і інтелігентну людину; з Володимиром Григоровичем Івановим, який мав великі організаторські здібності, високі  професійні  знання,  глибоку відповідальність, чесність, принципіальність, чутке відношення до людей, за що здобув велику  повагу працівників порту, став  для них  справжнім «батьком» та як людина був дуже благородним, мудрим та справедливим; з Євгеном Івановичем Яковцевим, який був зразком височайшого  професіоналізму, людської мудрості та гідності та з ін.

Професійні здібності та великий досвід в морській галузі дали Олексію Лукичу можливість експериментувати та спробувати себе на інших підприємствах. Так у 1997-2008рр. – він був запрошений  на підприємство  «Трансінвестсервіс», ООО  «Си Транс» МНТ «Південний», Южненське управління МА УДП «Укрхімтрансаміак» де працював на керівних посадах. Можна сказати, що Олексій Лукич завжди знаходиться в тому місці і у той час, коли  він більше необхідний. Так складалася доля, що він завжди стояв біля витоків нового підприємства, коли доводилось починати все з нуля!

З 2008 року  Олексій Лукич був знов запрошений на роботу ДП МТП «Южний» на посаду в.о. начальника комплексу хімвантажів НР- 1, а з 2013 року – переведений до Южненської філії ДП «АМПУ» (Адміністрацію морського порту «Южний») на посаду заступника начальника філії.

У січні 2014 року Олексій Лукич Гладушевський    був   обраний  головою профспілки ПП ЮФ ДП «АМПУ» (адміністрації МП «Южний»), яку очолює по теперішній час.

Загальний стаж роботи  складає  майже 48 років, стаж роботи в ДП «Морський торговельний порт «Южний» та ЮФ ДП «АМПУ» (адміністрації МП «Южний») – майже  30 років.

Олексій Лукич  Гладушевський мудро передає свій досвід молодим працівникам. Портовики про нього говорять: комунікабельний, добрий, чуйний, лояльний, толерантний, завжди шукає варіанти допомогти, а не навпаки, у колективі користується  великою повагою та авторитетом. Допоміг з працевлаштуванням багатьом  молодим  фахівцям. До речі, завжди знає прогноз погоди!

Життєве кредо – «Новітні технології, комп’ютеризація – це все дуже добре! Але найголовніше на підприємстві – це Людина! Завжди дуже важливо вміти її вислухати!»

Табу: «Ніколи не брати хабарів!»

Хобі: Завзятий мисливець та рибалка, любить свою овчарку Басю та подорожувати.

Сьогодні сім’я Гладушевських живе в Кошарах та очікує на гостину своїх найголовніших та улюблених гостей:  маленьких онуків: Злату та Сашка. Вони насолоджуються природою, свіжим повітрям, красотою лиману та спілкуванням з онуками.

За   багаторічну та сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток порту та високий  професіоналізм  неодноразово нагороджувався   преміями, подяками та грамотами начальника порту.

Олексій Лукич   Гладушевський   – Ветеран праці порту «Южний»  з  1994   року. Нагороджений нагрудним знаком «Почесний працівник морського та річкового транспорту», 2009.         

Депутат Южненської міської ради  Одеської області (1998 – 2002рр.) Нагороджений  «Почесною   грамотою виконкому Южненської  міської   Ради»  у 2012 році.

Ветеран праці України, 2013.

На сьогоднішній день Олексій Лукич є чинним членом Виконкому Южненської міської ради, та представляє інтереси ЮФ ДП «АМПУ» (адміністрації морського порту “Южний”).

Шановний Олексію Лукичу! Від імені всіх портовиків ми вітаємо Вас з ювілеєм!!!

Прийміть від нас, найщиріші побажання міцного здоров’я, безмежного людського щастя, сімейного добробуту. Нехай кожен новий день буде щедрим на успіхи та перемоги, багатим на радісні звістки, приємні події, особисті досягнення і благородні справи!

Хай і надалі буде плідною ваша нелегка праця на благо рідного краю та держави, твердою віра, непоборною сила духу!

Бажаємо благодаті та всіляких гараздів Вам і Вашій родині на многії роки!