14 листопада 1927 року в сім’ї селянина с. Дружелюбовка Миколаївської області, народився хлопчик, якому доля підготувала цікаве, сповнене працею і творенням життя.

У 1936 році сім’я Вальчук переїжджає в Одесу, де і застає їх війна та окупація.  Після визволення Одеси від румунської окупації, не дивлячись на важкий час, Леонід Васильович  зміг поступити до Одеського інституту інженерів морського флоту (ОІІМФ), як називали його в народі «Водний», на факультет механізації портів. По закінченню інституту у 1950 році Леонід Васильович був направлений в порт «Миколаївськ на Амурі» Далекосхідного пароплавства, на рядову посаду інженера відділу механізації. Але через шість років, у 29-річному віці, він стає головним інженером порту. А ще через два роки, навіть самим молодим у системі ММФ,  начальником порту та пропрацював на цій посаді близько чотирьох років. У 1962 році Леонід Васильович був переведений в Ренійський порт Дунайського пароплавства на посаду головного інженеру, яку виконував з 1962 по червень 1965 року. А з липня 1965 року – очолив порт, та у якості начальника порту він пропрацював до лютого 1975 року. Ренійський порт у той час знаходився у розквіті, займаючи перші призові місця у Всерадянському Соціалістичному змаганні  серед портів ММФ. За успіхи у керівництві портом Леонід Васильович у 1970 році був нагороджений медаллю «За доблесну працю» та у 1971 році – орденом «Знак пошани». Звання «Почесний працівник морського флоту» йому було присвоєно у 1961 році за роботу на Далекому Сході.

70-ті роки минулого століття у СРСР будуються промислові гіганти – заводи, порти, магістралі. На берегах Григорівського лиману розвернулося грандіозне будівництво хімічного заводу-гіганту ОПЗ. У акваторії лиману ведуться днопоглиблювальні роботи під причали нового порту.  Саме у цей час у лютому 1975 року, Леонід Васильович був переведений в Чорноморське морське пароплавство та був назначений головним інженером дирекції Григорівського порту, який тільки почав будуватися. Дуже символічно те, що  Леонід Васильович вступив на цю посаду 11 лютого 1975р., в день, коли відома людина, Герой Соціалістичної праці Іван Палій, забив першу палю у заснування майбутнього причалу Нового порту.

Через 3 роки, в 1978 році Леонід Васильович призначається начальником порту Южний і вже на цій посаді він разом з керівництвом Одеського припортового заводу 27 липня 1978 року зустрічають перше судно, газовоз “Булдурі”, яке швартується до причалу №3. Свято!

Але попереду – будні, пов’язані з майбутнім будівництвом вугільно-рудного району на східному березі лиману. Успішно вирішувати питання, пов’язані з експлуатацією порту, становленням колективу, розгорнутим на східному березі лиману будівництвом вугільно-рудного району допомагали фахівці, які прибули з інших портів. Зокрема, з Ренійського порту – Давидов І.Д. – начальник ВКБ,  Железов І.Х – головний енергетик, Стефанський Б.Ф. – начальник ВМТП,  Бутов Ю.С. – начальник портофлоту. З Одеського порту – Плутенко П.С. – заступник начальника порту з кадрів, Шепель С.М. – головний диспетчер, з Ялтинського порту – Осовий В.І., заступник начальника порту з економіки та ін.

Під керівництвом Л.В. Вальчука починалося будівництво перших житлових будинків, гуртожитку для портовиків. У порт поступали буксири, автотранспорт, будівельна техніка, будувалися причали №5 і №6. Одночасно з будівництвом порт підвищував вантажообіг і вантажопереробку, сотні суден відвідували порт, де брали вантажі – продукцію припортового заводу. У перші п’ять років експлуатації порту (27.07.1983г.), було перевантажено 5,7 млн. т аміаку; 2,1 млн. т СФК; 4,3 млн. т карбаміду. На будівництві вугільно-рудного  району освоювалися мільйони рублів капіталовкладень. У цей період колективу порту 6 разів присуджувалися другі та треті грошові премії за успіхи, досягнуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні серед портів ММФ.

Леонід Васильович користувався заслуженим авторитетом і глибокою повагою колективу порту. Портовики, які працювали під його керівництвом, згадують його, як керівника, який жив життям колективу, професіонала з державним мисленням і, в той же час, просту, скромну, стриману і інтелігентну людину. Л.В.Вальчук віддавав всі сили будівництву і розвитку підприємств, якими керував і, особливо, порту Южний.

5 липня 1984 року його не стало.

Леонід Васильович буквально півроку не дожив до пуску в експлуатацію виробничих об’єктів вугільно – рудного району, основної бази сьогоднішнього порту. 14 листопада 2017 року Леоніду Васильовичу виповнилося б 90 років. Він прожив життя так, як писав Володимир Маяковський: “…чтобы, умирая, воплотиться в пароходы , стройки и другие добрые дела…» В знак заслуг перед морським флотом, портом «Южний» і м. Южне:

– в 1988 році бункеровщик  в \ п 3000 тон, який понині працює в Одеському порту, присвоєно назву “Інженер Вальчук”;

– в 1993 році Л.В. Вальчук присвоєно звання “Ветеран порту «Южний”, посвідчення №1 було виписано посмертно;

– в 1998 році – рішенням Южненської міської ради Леоніду Васильовичу присвоєно звання – Почесний громадянин  м. Южне.

Р.S У музеї історії порту «Южний», в вітринах, присвячених пам’яті Леоніда Васильовича Вальчука, розташовані оригінали документів і нагород, переданих його дочкою Л.Л. Амосовой. Лариса Леонідівна часто відвідує музей разом з дітьми і внуками, які не приховують почуттів гордості за свого видатного діда і прадіда.

Валентин Герасимович Болдирєв