В.Г. Іванов народився 25 травня 1937 року в м. Одеса. Батько, Григорій Михайлович, загинув  під час  війни у 1944 році. Мати, Ніна Тихонівна, служила у військовому шпиталі  в іншому місті. Її демобілізували лише в 1949 році. Тому Володимир жив з бабусею в м. Одеса на Молдованці.

У дитячі роки Володя навчався в Одеській школі військово-музичних вихованців Радянської Армії. Як же йому було важко спочатку! Без будь-якої   підготовки, не маючи досвіду в музичній грамоті, поняття в музиці – на нулі.  Але бажання бути не гірше інших та довести собі та усім, що прийняли його не дарма,   хлопчаче самолюбство  мусило його трудитися до знесилення.  Скільки треба було Володі, чоловіку від народження непосидливому, змушувати  себе  багато разів  повторювати різні музичні  вправи та гамми! А чого стоїло сольфеджіо? Вміння  по звуку приділяти  ноти, їх розмір, паузи, та все це записувати на нотний ряд давалося з трудом.  Але ця величезна робота  принесла свої плоди. Він навчився добре грати на кларнеті.

Віддушиною від  тяжкої  праці був футбол, який  став його улюбленим заняттям. Увесь свій вільний час  після занять музикою він проводив у футбольних баталіях.  Тут його успіхи були помітними.

Після чотирьох років навчання в  школі військово-музичних  вихованців 14-річний  Володя Іванов та  його  товариш трубач Валентин Федорцов  влаштувалися у духовий оркестр Одеського зенітного  училища та поступили у вечірню школу робочої молоді № 15, яка  була розташована між П’ятою та  Шостою станціями Великого Фонтану, де зараз Міжнародний гуманітарний університет. Три роки в роботі та навчанні пройшли непомітно.

Після закінчення школи у  1956 році  Володимир  вступив до Одеського вищого інженерно-морського училища на електромеханічний факультет, тому що там  давали одяг,   місце в гуртожитку, що в ті роки мало велике значення.

Але він несподівано зустрів свого товариша,  який вмовив його перейти   до  Одеського інституту інженерів  морського флоту, аргументувавши тим, що у водників прекрасний естрадний оркестр та футбольна команда одна з найкращих серед студентської першості.  З оцінками, які він  отримав при вступних іспитах  до ОВІМУ,  перейшов на судномеханічний факультет (вечірнє відділення), оскільки  зачислення на стаціонар вже  було закінчено. Рік потому  Володимир перейшов  на стаціонар, на  гідротехнічний факультет. Який інститут відмовиться від  професійного музиканта та класного футболіста, коли художня самодіяльність та спорт були  предметом особливої гордості будь-якого вишу?

У ті роки у всіх вузах міста  був підйом активності студентів, бурхливо розвивався спорт та художня самодіяльність, і в ОІІМФі цьому теж приділяли велику увагу.

Студентське життя затягнуло Іванова   повністю. Часу катастрофічно не хватало. Вдень –  лекції, після них – тренування та  репетиції в оркестрі, вечорами – робота. Але йому відвідування  лекцій було достатньо для здачі сесій. Треба було заробляти, щоб пристойно жити. Володя вечорами грав в оркестрі,  вже змінивши кларнет на популярний в той час саксофон. Він так полюбив саксофон, що був згодний грати всюди, куди його запрошували. Популярність його, як джазового музиканта, швидко  зростала у місті. На вечори відпочинку у водному стороннім неможливо  було  пройти, але любителі джазу знаходили  можливість послухати та потанцювати  під студентський оркестр, в якому він був солістом. Незабаром Володимир очолив оркестр Палацу моряків, де зібралася компанія  студентів «водного».  Багато гастролювали.

Про роки навчання у Володимира Григоровича збереглися самі теплі спогади. Особливо треба відмітити, що в 1956 – 1962 роках в ОІІМФ був розквіт активності студентів. Діяв дуже авторитетний комітет комсомолу. Секретарем комітету був Олександр Кисєльов,  в майбутньому – генерал комітету державної  безпеки.  Культмасовий сектор вів Віталій Лукашевич, який згодом  працював завідувачем відділу транспорту Одеського обкому партії. На кожному факультеті був естрадний оркестр, солістами та ведучими програми були студенти. Був й інститутський естрадний оркестр під керівництвом Євгена Балатинського, студента Одеської консерваторії. В інституті навчалися: Г. Красуля, в майбутньому – народний артист СРСР, соліст Великого театру в Москві, в оркестрі співала Валентина Олейнікова – тоді студентка Одеської консерваторії, потім солістка театру опери та балету міста Одеси.  Ольга Волохова – Лукашевич, співачка, солістка оркестру, студентка гідротехнічного факультету. Танцювала в ансамблі чудова  виконавиця М. С. Іваниченко. В інституті проводилися фестивалі, конкурси з художньої самодіяльності. Студенти інституту у вільний від навчання час збудували спортивний зал, а потім, в цьому спортзалі у вихідні дні проводилися танцювальні вечори у супроводі  інститутського джаз-оркестру.

На кожному факультеті в той час були свої письменники-гумористи: Михайло  Жванецький, Віктор Ільченко, Борис  Лобков, Євген Браславський,  Ованес  Амбарян, В. Євсеєв та інші.

Запам’ятався Володимиру Григоровичу фінал Кубка вузів міста з футболу, де ОІІМФ зустрічався з «Педіном», вигравши з рахунком 3:2. Зауважте: за  «Педін» виступало 50% гравців футбольної команди «Чорноморець». У цей час в ОІІМФі навчалися Георгій  Городенко, Віктор  Соловйов, також гравці одеського «Чорноморця» Віктор Урицький, Аркадій  Бліндер, Віктор  Костюков та інші. Наступного  дня всю футбольну команду  запросив до себе ректор Іван Максимович  Коробцов, подякував за перемогу, нагородив спортивними костюмами, безкоштовною річною перепусткою до зали Радянської Армії та прискорив здачу «хвостів» студентам – футболістам.

Часто проводилися вечори відпочинку, організовані викладачами кафедри англійської мови В. Зубковською, Н. Кротовою, Т. Новіковою за участю студентів, виступи проходили англійською мовою. Студенти, які брали  участь у таких вечорах, отримували заліки автоматично.

Запам’яталися також прекрасні викладачі та декани: В.В. Лубенов – декан гідротехнічного факультету, професор П.С. Нікеров – зав. кафедрою гідротехнічного факультету, професор Кравчук  – декан судномеханічного факультету, професор Лебедєв – декан суднобудівного факультету, П.С. Ковальов – декан факультету механізації портів.

Після закінчення  інституту Володимир Іванов  був направлений  до Іллічівського  морського торговельного порту, а потім переведений в Одеський, де пройшов усі сходинки кар’єрного росту: від майстра до  головного інженера.

Шлях  від майстра дільниці  до головного інженера Одеського порту зайняв 16 років. Ніхто ніколи не вів його за руку і не усаджував в крісла, все ставалося по мірі накопичення досвіду та знань. В 1975 році  його викликали  у відділ кадрів та запропонували перше відрядження в Сомалі будувати порт. Через два роки з тою ж метою відрядили  в Арабську республіку Йемен, як  досвідченого гідротехніка, який може спілкуватися з місцевими мешканцями. Після відрядження йому  запропонували стати головним інженером Одеського порту.

За період роботи В.Г. Іванова  на посаді головного інженера Одеського МТП збудовано два причали на Карантинному молі (1 і 2), почалися роботи з розширення Карантинного молу до моря для створення додаткових складських майданчиків, реконструкції причалів 1,2,13, 14 Платонівського молу, будівництво критих складів на  Платонівському молі, а також критих складів під морвокзалом, реконструкція  першого причалу нафтогавані, збудована перша черга станції очищення баластних вод.

Коли несподівано запропонували очолити порт Южний, В.Г. Іванов відмовлявся, йому не хотілося лишати підприємство, де відпрацював 25 років, та й робота була  вже налагоджена. Але начальник ЧМП  С.А. Лук’янченко  переконав його поїхати подивитися об’єкт.  Порт Южний вразив його розмахом будівництва і тим, що в прилеглих селищах було багато дітей. Це й стало основною причиною на його згоду, він побачив перспективу. Так, в 1984 році  В.Г. Іванов був призначений начальником порту Южний в розпал будівництва.

За 21 рік роботи в порту «Южний» В.Г. Іванов продовжив і примножив успіхи порту: продовжив будівництво комплексів другого вантажного району, введена в експлуатацію вся інфраструктура  порту на східному березі  Аджаликського лиману, подальша робота якої дозволила порту зайняти відоме місце серед портів України. Збудовано більше  2000 п. метрів причальних споруд, збудована та організована  експлуатаційна діяльність порту, створено колектив професіоналів і портових робітників  більше 3000 осіб.

На посаді начальника  МТП Южний проявив себе спеціалістом високої кваліфікації, вміло поєднуючи глибокі інженерні знання з великим практичним досвідом роботи. Маючи добрі організаторські здібності,  зміг  раціонально організувати свою роботу і роботу трудового колективу порту з метою виконання  поставлених завдань.

Як начальник порту В.Г. Іванов вклав значний особистий внесок в розвиток виробничої  і соціальної інфраструктури морського підприємства, в досягнення високих економічних показників та стабільної роботи морегосподарського комплексу, а також  створення висококваліфікованого трудового колективу працівників. Його підхід до використання нових методів  і форм  господарювання з ринковою  економікою  створили умови для вирішення складних питань з нарощення обсягів виробництва  та  подальшого соціально-економічного розвитку підприємства.

Розуміючи, що забезпечення  подальшої ефективної роботи порту неможливе без перспективного розвитку виробничої потужності,  В.Г. Іванов  зумів залучити спеціалістів порту до розробки перспективних планів розвитку підприємства і переконати  трудовий колектив у необхідності інвестування вагомої  частини  прибутку у розвиток виробництва.

Завдяки цьому  спеціалістами порту у 1998 році був розроблений проект  будівництва перевантажувального комплексу генеральних вантажів (причал № 7) потужністю 1,0 млн. тон на рік, довжиною причального фронту 215 п. м. і глибиною біля причалу 14,0 м. Вартість будівництва комплексу – 86,6 млн. грн. А потім  проект перевантажувального  комплексу  генеральних та навалювальних вантажів відкритого зберігання  пропускною спроможністю 1,1 млн. тон на рік (причал №8). Комплекси були збудовані завдяки тому, що на зведення та закупівлю нового виробничого устаткування спрямовувалось щорічно до 60 – 80% прибутку підприємства.  Таким чином, у складний  період становлення нової держави, вдалося  не тільки зберегти  робочі місця,  але й  збільшити їх кількість.

Іванов В.Г. вклав значний внесок у будівництво та розвиток міста Южне. Портом зведено 12 житлових будинків (2157 квартир) загальною площею 114 186 кв. м., середня загальноосвітня школа на 1568 учнів, два дошкільних заклади на 320 місць кожний, сучасний комфортабельний гуртожиток для працівників  порту на 608 місць, санаторій-профілакторій на 100 місць та спортивний комплекс з басейном,  аптеку, Свято- Введенський храм,  пекарню потужністю 3,5 тон хлібобулочних виробів  за зміну, відділення зв’язку  з ощадною касою та багато інших об’єктів.

З 1986 по 1994 роки Іванов В.Г. був обраний депутатом Одеської   обласної ради  та  Южненської міської ради, членом виконкому Южненської міської ради. Як депутат, займаючи  активну позицію, вклав вагомий  внесок у розвиток міста Южне щодо  створення належних умов проживання  його мешканців.

За високий професіоналізм у вирішенні складних виробничих завдань, самодисципліну і сумлінне  відношення до виконання  обов’язків  Іванов В.Г.  користується заслуженою повагою і авторитетом серед працівників порту, а також  керівництва Одеської області, м. Южне і підприємств морської галузі.

Багато років В. Г. Іванов  був президентом гандбольного клубу «Портовик», а зараз – його  Почесний президент. Спортивний клуб –  чемпіон України 2006 року, багаторазовий призер  чемпіонатів України,  учасник солідних європейських турнірів. У 2009 році  В.Г. Іванову вручили Почесний знак облдержадміністрації та присвоїли звання Почесний працівник комітету фізкультури  та спорту України.

Незважаючи  на те, що робота на посаді начальника порту дуже напружена, практично вся його трудова діяльність була нерозривно  пов’язана з ОІІМФом: виш виконував для порту науково-дослідницькі розробки різної тематики  щодо портової діяльності, готував кадри.  В. Іванов був керівником дипломних проектів випускників, головою державної комісії з захисту дипломів на гідротехнічному факультеті. Зв’язок з університетом він підтримує і зараз.

Дружина Володимира Григоровича, Людмила Вікторівна, теж закінчила гідротехнічний факультет ОІІМФа. Сімейну традицію продовжив і онук Андрій  – випускник  факультету управління та економіки. Зараз працює на підприємстві за кордоном.

За всі роки  трудової діяльності Володимир Григорович був удостоєний цілого ряду нагород.

Серед них:

  • Орден «За заслуги» ІІІ, ІІ і І ст. (1997, 1999, 2002);
  • Орден «За трудові досягнення» ІV ступеня (2000);
  • Орден Рівноапостольного князя Володимира ІІ ст. (2003);
  • «Козацький хрест» (2003, 2005).
  • Орден Нестора Літописця (2007).

Володимиру Григоровичу були присвоєні звання:

  • Почесний робітник Морського флоту СРСР (1981);
  • Заслужений робітник транспорту УССР (1983);
  • Академік Академії національного прогресу України (1996);
  • Академік Академії транспорту України (1998);
  • Почесний громадянин міста Южне (1999);
  • Почесний робітник морського і річкового транспорту України (2002);
  • Заслужений діяч транспорту Транспортної академії наук (2002);
  • Почесний робітник транспорту України (2007).
  • Почесний професор Одеського морського національного університету (2007);

Вручені  нагороди:

  • Почесний знак за сприяння органам внутрішніх справ України (1999);
  • «За особливий особистий внесок в розвиток Кузбасу» (2002);
  • Почесний орденський знак і міжнародне признання «За добро» (2003);
  • Почесний знак Одеського міського голови ім. ММ. Маразлі (2004);
  • «За значний внесок  в розвиток гандболу в Україні» (2005);
  • Медаль «За трудову відзнаку»;
  • Медаль «За заслуги»;
  • Медалі «ВДНГ» (золота, срібна, бронзова) та багато-багато інших.

Порт Южний двічі удостоєний  міжнародної  нагороди  «Ертсмейкер» (кришталевий лицар) у 1997 та 2000 роках.

А Володимир Григорович, як керівник порту, також двічі удостоєний  персональної  нагороди:  «Ертсмейкер-1997» та «Ертсмейкер-2000»  (кришталевий лицар,  золотий нагрудний  знак,   персональний диплом: в 1997 році в номінації  «За мудрість та гнучкість політики управління», а в  2000 році в номінації «За виявлення волі лідера та зміцнення  позиції свого підприємства»). Ці регалії стали  свідоцтвом  належності Іванова В.Г. до спілки лідерів різноманітних галузей промисловості, науки,  культури та охорони здоров’я 21 століття.

У 2005 році за особистий внесок у зміцнення та розвиток дружби між  трудовими колективами заводу та порту, взаємодопомогу та взаємовиручку, сумісну працю з рішення соціальних завдань на благо людей Володимир Григорович отримав  вищу нагороду  Одеського припортового заводу  – пам’ятний знак «За заслуги перед заводом».

На підставі рішення виконавчого комітету Южненської міської ради від 10.02.2012 року № 633, враховуючи видатний внесок Володимира  Григоровича  Іванова у розвиток міста Южне,  на його честь  в місті Южне частина вулиці Новобілярської, що проходить від перетину з вулицею  Приморською до перетину з проспектом Леніна (тепер ШевченкаТ.Г.) перейменовано на  вулицю Володимира Іванова.

В портофлоті  ДП МТП «Южний» в лютому 2013 року,  прибувши  з будівництва найміцніший та найсучасніший буксир  отримав  назву «Володимир Іванов».

За вагомий особистий внесок в розвиток  торговельного порту «Южний», за багаторічну сумлінну працю Володимир  Григорович  нагороджений корпоративним знаком  порту Южний  «За заслуги» за № 1.

Всі  нагороди (свідоцтва, грамоти, кришталеві лицарі) зберігаються в музеї історії порту «Южний» на спеціальному стенді*.

Володимир Григорович – легендарна особистість в історії порту «Южний» та всієї портової галузі України. Його життєве кредо: «Без життєвого досвіду, мудрості та любові до людей майбутнє неможливо!».

Від усіх портовиків, які й зараз називають його батьком,  від мешканців міста Южне, робітників АМПЮ  бажаємо Володимиру Григоровичу  міцного здоров’я,  довгих років життя, наснаги, оптимізму на радість родині, друзям, колегам.


якось Володимир Григорович, жартуючи, поклав на ваги всі нагрудні знаки, ордени та медалі- потягнули три кілограма триста грамів.